Очень лирично и на украинскомЗа вікном шурхотіло літнє листя, заколисуючи думки, сплітаючи їх у єдиний клубок; розповідало воно надвечірню казку. Казку про мене ж молоду, яка вовчицею-одиначкою, пораненою у самісінькі груди, бігла через холодний та сирий березень до нього. Яка вискочила із лігва, або ж, читай, власної квартири, у геть легесенькому пальті без жодного дзвінка-попередження, стрибнула у маршрутку хворого жовтого кольору і, кахикаючи од сильнющого бронхіту, їхала через пів міста. Пересівши на іншу маршрутку, у якій сиділо двійко чи трійко пізніх пасажирів, повела плечима, розуміючи, що може ніколи не буде її – можливості їхати у тісному і завжди обуреному громадському транспорті, дивитися у холодні сріблясті зорі. Ніколи...
Скутою вовчицею-одиначкою я їхала до нього вмирати. Після трьох запалень легень ще у дитинстві, хворіти на бронхіти, трахеїти та інші –їти мені було суворо заборонено. А якщо додати до цього нервове щоденне паління, то наявність у мене дихання здавалася дивом. Я не знала скільки часу у мене залишилось, усією особою відчувалося, що менше, ніж можуть намалювати яскраві сподівання, і тому я їхала помирати до нього.
Він не чекав на мене. Тьмяно світилося голубим вікно – ввімкнений екран комп’ютера. Другий поверх. Квартира із магічним номером 108. Він не зрадів і не обурився: мабуть мої наміри читалися у погляді. Він прийняв мене без надії на завтрашній день, узяв моє обличчя у долоні, і раптом у тих покалічених собою ж грудях, десь нижче за діряві легені, затріпотів білими крилами птах. Він цілував мене, як цілують вітер, теплий вітер над луками, а птах собі оживав, розгортав крила, але, здається, не думав злетіти. Я дихала, неначе камінь давив і давив на мене. Він сумлінно поїв мене чаєм з малиновим варенням, накривши старісінькою вовняною ковдрою в клітинку. Коли він тримав мої гарячущі руки у своїх і обережно цілував у лоба, бо термометра там не було, відколи він оселився – здавалося – ввижається, марю. І у тій холодній квартирі з постійним безладом навкруги мені було тепло – не у гарячці лихоманки – а насправді тепло і затишно. А той загадковий птах, що з’явився під час поцілунку, жив своїм життям десь біля серця, ніби не звертаючи уваги на те, що ранком я мала не прокинутися. Засинаючи я дивилася на таке суворе і водночас лагідне обличчя пустельника. Адже саме до пустельників приходять дикі звіри на лікування. І ті приймають їх і вигодовують не кажучи ані слова – так було і того вечора, останнього мого вечора.
Вночі я несамовито кашляла і здавалося, що от-от легені таки вистрибнуть з-під діафрагми. Він прокидався, гладив моє волосся, щоки і ніжно цілував гарячі і стомлені вилиці. Ставало легше, навіть прохолодніше, хрипів у диханні меншало, але ж ненадовго. Раптом серцю стало важко, щось навалилося, крутнуло, ніби вибило пробки свідомості.
Я прокинулася. Побачила йоржик чорного волосся, повного ще до строку сивини, ковдру в клітинку і голе гілля за вікном у краплинах вранішнього дощу. Я померла сьогодні вночі.
І прокинулася здоровою. Він підвівся, ніби й не спав хвилину тому, поцілував у плече, заборонив вставати й знов приніс півлітрову чашку малинового чаю. Я одужала. Через годину чи дві вже помила голову і сушачи її рушником відчула, що білий птах у мені зник. Разом із моєю смертю майнув він у небеса. І залишилося буття: його строгий профіль інженера-авіатора, завжди похмурого і цинічного і моє радісне обличчя, відкрите до сонця і людей рівно у тій самій мірі, у який він боронився від них. І той вечір, мій останній вечір ніжності, із тим непомітним зовні тремтінням білих крил, залишився між нами десь у глибині душі. І коли ще, років зо три, я приїжджала до нього і відтворювала у пам’яті молоду поранену вовчицю-одиначку, то відчувала десь біля старого бра шепотіння крил загадкового птаха, який жодного разу після хвороби так і не повернувся до мене.
Що ж до лікарняних висновків, то наступного ранку я повністю видужала, що у перший же робочий день підтвердив дільничний терапевт.
...листя шепотіло, повітря не рухалося. Сутеніло.