Bel Esprit
Загостював сьогодні у мене спогад – такий дурний, що й годі. УкраинскоеА й хіба прийде у голову заміжній, щасливій у шлюбі жінці згадувати навіть і не кохання своє, а так епізод нестримного і бурхливого життя до РАГСу?
Але ж прийшло, постукалося, і щось у підсвідомості відімкнуло йому крихітну брамку до емоцій. Перше – наснилося; серед звичайного колажу картинок малювала крейдою на асфальті „Дима, я тебя люблю”. З чого б це – ніколи не малювала я крейдою на асфальті освідчень чи то чоловікам, чи то жінкам, чи то рідній матусі, ніхто й не малював мені. І ніколи, знову ж таки, не відчувала до нього того сліпого почуття, що є зрячішим за будь-які очі. А у ві сні аж повнилася від несамовитого відчуття – веселки з радості, вдячності, щирості і бажання ніколи не розлучатися. І воліла вже поцілувати, як звичайно, але відсторонив мене м’яко: „Вже найшлися люди...” Підкорилася, на диво, без зітхань, взяла під руку і ми блукали, блукали десь містом, знайомила його з сином, їздили до рідних мені Нивок і сиділи в парку на лавці, гойдаючи ногами та милуючись літньою яскравою травою. А наостанок – крейдою на асфальті – „Дима....”
Запам’яталося аж до ранку – хитре, вилізло на поверхню озера спогадів тільки після того, як чоловік поїхав на роботу. Вилізло і занило сумом покинутого скрипаля. Схопила той спогад за хвіст, й ну – під лупою роздивлятись, що ж воно за звір такий. Розгортала його наче кокон, держачись за єдину ниточку: то посміхалась, то примружувала очі, то сумувала. Вишила тією ниткою собі панораму, і коли зав’язала останнього вузлика, та панорама зблідла, відцвіла і спогад відлетів кудись далеко, даючи місце думкам про актуальне і гастрономічне.
Немає у навчанні у вищому навчальному закладі нічого чарівнішого, ніж перший курс. Можна забути про всі моральні сінці, отриманні під час вигризання того граніту, свято отримання диплому, клятих методистів, але перший курс завжди пригадується у якісь романтичній димці, завжди з посмішкою.
Прийшла у 2003 році до своєї групи – наймолодша та найживіша. Не було мені ліньки вчитися, гризти за три дні до іспитів той фольклор або сучасну літературну мову. І після тої гризні ой як неприємно було отримувати постійні четвірки – та що робити, дівчина, ще й наймолодша. А він виходив за ті ж самі знання, а може ще й з більшістю дірок – з п’ятірками – та що ж, чоловік, хоча й один з чотирьох тоді. І той вирішальний бал ще не дратував мене, тільки надавав поваги – з розумними-таки людьми вчуся – робота, діти, сім’я, а намагаються щось читати. Відмітила його й методистка – білява жаба, яка дивлячись у наївні очі першокурсників вже вираховувала скільки запросити собі „спасибі” у гривневому еквіваленті за кожну сесію – відмітила і запропонувала на роль старости, але відмовився. Та й дійсно, чоловік – староста, ще й у філологічній установі? Вибрали тоді Надюху – та могла і з чортом домовитися, чи просто вдавала з себе таку.
Відстріляли на настановній перший іспит – мабуть, з фольклору – і звісно ж, пішли відмічати. Осінь вдалася холодною, та й був вже чи то жовтень чи листопад, отже грілися народними методами – по сто грам та й з закуссю. Поки пили – роззнайомилися більше ніж за час сидіння по аудиторіях, потім розсортувалися по компаніях, загомоніли між собою.
Палило нас тоді, з тих, хто зібрався, лише двоє: я та він. Отже, випускаючи дим, мали нагоду поспілкуватися, навіть, пофілософствували. Десь під тридцять – мій улюблений вік у чоловіків, жартує іронічно підкреслюючи той чи інший бік життя. Перенесли нашу димову розмову за стіл, і тут я перестріла дорогу новообраній старості. Як тільки вона не тулилася, але її вже не помічали, відшуковувалися від її запрошень поїхати до інститутського гуртожитку чи подивитися на розмір грудей.
А після якоїсь вже чарки почалися непевні (хай би б ніхто не бачив) поцілунки, а після цих вивертів настав час і додому. Проводив мене до зупинки на Повітрофлотському, виявилося, що закінчували одну школу.
Через деякий час подзвонив мені на роботу, запропонував приїхати на каву. Відбрехалася перед керівництвом, що поїхала знімати ринкові показники конкурентів, якось доїхала до тієї, ще не знаної, Дружби Народів і перестріла його у темно-зеленому кафе. Не бачила я тієї кави, чесно кажучи. Увесь час тримав мою руку у своїх: „Розумієш, розумієш, розумієш...” Було ніяково від того, що він у громадянському шлюбі, бо вже в таке, на свою голову, гралася, від його очманілих очей, від його тихого шепотіння „Ти – чарівна”.
І погодилася на якісь там стосунки, чесніше буде, навіть, не відкидати його приязні, бо не могла. То було як плюнути сліпому на підставлену долонь.
І покотилося потрошечку. Весь курс ми просиділи разом, прокоментували якогось настирного дядечка з потоку, який втомив і викладачів і спудеїв своїми дебатами, провивчали Фрейда на практиці. П’ятдесят на п’ятдесят ми ходили з приводу побачити одногрупників та може ще щось послухати, якщо не дуже нудне, і побачити одне одного.
Пристрасть бігла по телефонних дротах довгими телефонними розмовами на роботі і SMS-ками неабиякого змісту. А як ми каталися у маршрутках на Борщаговку, стоячи позад жовтого „Богдану”, чи то лежачи?
Приїхав якось вже до мене на роботу. Приніс жовту троянду, яку не могла повезти додому, бо вже жила на Оболоні. Співробітники потім мали про що пліткувати, а він приїхав щоб попрощатися, бо дуже ж важкий у мене характер. Не знаю навіщо, але не дозволила. Не дозволила поставити крапку. Не поставлена ця крапка і дотепер.
А якось, коли хворіла, привіз мені апельсинів. Доросла, я завжди хворіла на ногах, не дозволяючи собі розклеюватись, а тут теплом – два кіло апельсинів. „Їж вітаміни!”. І кожен день – дзвінки додому. Мати звикла, і вже автоматично питала „І що там наш Діма?”. Та не наш він, мамо, не наш.
І нічого „такого” так і не сталося, хоча шукали нагоди і місця. То й добре, бо хтозна що б з того вийшло.
З ким би не зустрічалася, на сесію належали один одному, якщо він приходив. Не так вже палко і пристрасно, як перший раз, але константно належали.
Перед четвертим курсом вирішив кинути навчання. Жив і живе на роботі, весь у клопоті, постійно у відрядженнях по теплим країнам та дайвінг-курортам. І розумію, і не можу пробачити. Хоч і не спілкувалися ми десь із рік, інститутські стіни для мене пусті без нього, і, кожен раз, заходячи до аудиторії гублюсь, де сісти, бо вже призвичаїлась займати місце попід стіною, поклавши на нього свої ноги у навмисне одягнутій спідниці.
Перед останній вузлик.
А ще він народився між двома дуже дорогими мені людьми: батьком та Анастасією.
Останній вузлик. Крапка.
Але ж прийшло, постукалося, і щось у підсвідомості відімкнуло йому крихітну брамку до емоцій. Перше – наснилося; серед звичайного колажу картинок малювала крейдою на асфальті „Дима, я тебя люблю”. З чого б це – ніколи не малювала я крейдою на асфальті освідчень чи то чоловікам, чи то жінкам, чи то рідній матусі, ніхто й не малював мені. І ніколи, знову ж таки, не відчувала до нього того сліпого почуття, що є зрячішим за будь-які очі. А у ві сні аж повнилася від несамовитого відчуття – веселки з радості, вдячності, щирості і бажання ніколи не розлучатися. І воліла вже поцілувати, як звичайно, але відсторонив мене м’яко: „Вже найшлися люди...” Підкорилася, на диво, без зітхань, взяла під руку і ми блукали, блукали десь містом, знайомила його з сином, їздили до рідних мені Нивок і сиділи в парку на лавці, гойдаючи ногами та милуючись літньою яскравою травою. А наостанок – крейдою на асфальті – „Дима....”
Запам’яталося аж до ранку – хитре, вилізло на поверхню озера спогадів тільки після того, як чоловік поїхав на роботу. Вилізло і занило сумом покинутого скрипаля. Схопила той спогад за хвіст, й ну – під лупою роздивлятись, що ж воно за звір такий. Розгортала його наче кокон, держачись за єдину ниточку: то посміхалась, то примружувала очі, то сумувала. Вишила тією ниткою собі панораму, і коли зав’язала останнього вузлика, та панорама зблідла, відцвіла і спогад відлетів кудись далеко, даючи місце думкам про актуальне і гастрономічне.
Немає у навчанні у вищому навчальному закладі нічого чарівнішого, ніж перший курс. Можна забути про всі моральні сінці, отриманні під час вигризання того граніту, свято отримання диплому, клятих методистів, але перший курс завжди пригадується у якісь романтичній димці, завжди з посмішкою.
Прийшла у 2003 році до своєї групи – наймолодша та найживіша. Не було мені ліньки вчитися, гризти за три дні до іспитів той фольклор або сучасну літературну мову. І після тої гризні ой як неприємно було отримувати постійні четвірки – та що робити, дівчина, ще й наймолодша. А він виходив за ті ж самі знання, а може ще й з більшістю дірок – з п’ятірками – та що ж, чоловік, хоча й один з чотирьох тоді. І той вирішальний бал ще не дратував мене, тільки надавав поваги – з розумними-таки людьми вчуся – робота, діти, сім’я, а намагаються щось читати. Відмітила його й методистка – білява жаба, яка дивлячись у наївні очі першокурсників вже вираховувала скільки запросити собі „спасибі” у гривневому еквіваленті за кожну сесію – відмітила і запропонувала на роль старости, але відмовився. Та й дійсно, чоловік – староста, ще й у філологічній установі? Вибрали тоді Надюху – та могла і з чортом домовитися, чи просто вдавала з себе таку.
Відстріляли на настановній перший іспит – мабуть, з фольклору – і звісно ж, пішли відмічати. Осінь вдалася холодною, та й був вже чи то жовтень чи листопад, отже грілися народними методами – по сто грам та й з закуссю. Поки пили – роззнайомилися більше ніж за час сидіння по аудиторіях, потім розсортувалися по компаніях, загомоніли між собою.
Палило нас тоді, з тих, хто зібрався, лише двоє: я та він. Отже, випускаючи дим, мали нагоду поспілкуватися, навіть, пофілософствували. Десь під тридцять – мій улюблений вік у чоловіків, жартує іронічно підкреслюючи той чи інший бік життя. Перенесли нашу димову розмову за стіл, і тут я перестріла дорогу новообраній старості. Як тільки вона не тулилася, але її вже не помічали, відшуковувалися від її запрошень поїхати до інститутського гуртожитку чи подивитися на розмір грудей.
А після якоїсь вже чарки почалися непевні (хай би б ніхто не бачив) поцілунки, а після цих вивертів настав час і додому. Проводив мене до зупинки на Повітрофлотському, виявилося, що закінчували одну школу.
Через деякий час подзвонив мені на роботу, запропонував приїхати на каву. Відбрехалася перед керівництвом, що поїхала знімати ринкові показники конкурентів, якось доїхала до тієї, ще не знаної, Дружби Народів і перестріла його у темно-зеленому кафе. Не бачила я тієї кави, чесно кажучи. Увесь час тримав мою руку у своїх: „Розумієш, розумієш, розумієш...” Було ніяково від того, що він у громадянському шлюбі, бо вже в таке, на свою голову, гралася, від його очманілих очей, від його тихого шепотіння „Ти – чарівна”.
І погодилася на якісь там стосунки, чесніше буде, навіть, не відкидати його приязні, бо не могла. То було як плюнути сліпому на підставлену долонь.
І покотилося потрошечку. Весь курс ми просиділи разом, прокоментували якогось настирного дядечка з потоку, який втомив і викладачів і спудеїв своїми дебатами, провивчали Фрейда на практиці. П’ятдесят на п’ятдесят ми ходили з приводу побачити одногрупників та може ще щось послухати, якщо не дуже нудне, і побачити одне одного.
Пристрасть бігла по телефонних дротах довгими телефонними розмовами на роботі і SMS-ками неабиякого змісту. А як ми каталися у маршрутках на Борщаговку, стоячи позад жовтого „Богдану”, чи то лежачи?
Приїхав якось вже до мене на роботу. Приніс жовту троянду, яку не могла повезти додому, бо вже жила на Оболоні. Співробітники потім мали про що пліткувати, а він приїхав щоб попрощатися, бо дуже ж важкий у мене характер. Не знаю навіщо, але не дозволила. Не дозволила поставити крапку. Не поставлена ця крапка і дотепер.
А якось, коли хворіла, привіз мені апельсинів. Доросла, я завжди хворіла на ногах, не дозволяючи собі розклеюватись, а тут теплом – два кіло апельсинів. „Їж вітаміни!”. І кожен день – дзвінки додому. Мати звикла, і вже автоматично питала „І що там наш Діма?”. Та не наш він, мамо, не наш.
І нічого „такого” так і не сталося, хоча шукали нагоди і місця. То й добре, бо хтозна що б з того вийшло.
З ким би не зустрічалася, на сесію належали один одному, якщо він приходив. Не так вже палко і пристрасно, як перший раз, але константно належали.
Перед четвертим курсом вирішив кинути навчання. Жив і живе на роботі, весь у клопоті, постійно у відрядженнях по теплим країнам та дайвінг-курортам. І розумію, і не можу пробачити. Хоч і не спілкувалися ми десь із рік, інститутські стіни для мене пусті без нього, і, кожен раз, заходячи до аудиторії гублюсь, де сісти, бо вже призвичаїлась займати місце попід стіною, поклавши на нього свої ноги у навмисне одягнутій спідниці.
Перед останній вузлик.
А ще він народився між двома дуже дорогими мені людьми: батьком та Анастасією.
Останній вузлик. Крапка.
-
-
05.12.2006 в 06:21-
-
05.12.2006 в 12:21Зная русский, он читается довольно просто, если захотеть..
Как с украинского на русский